Ця історія трапилася майже тридцять років тому. Я тоді служив у мотострілецькому полку на Житомирщині. Як і всі, я без особливого ентузіазму тягнув свою «строкову». Деяким ковтком свободи були виїзди на польові заняття, де вночі можна було споглядати зоряне небо, а вранці зустрічати сонячний диск.

…Осінні калюжі вже почали підмерзати. Із полігонного заїзду поверталися солдати. Один із моїх приятелів ніс в руках щось загорнуте в армійську накидку. Це «щось» було явно живим, бо ворушило тканину. Таємниця швидко відкрилась – на підлогу в казармі солдат витрусив… лелеку. Ми зауважили, що у птаха неприродно опущене одне крило – ця травма прирікала бідака на майже певну загибель. Геть охлялого його підібрали на стрільбищі.

Порадившись, і отримавши дозвіл від командира роти, ми прийняли невдаху до нашого колективу. В кутку казарми насипали тирсу, сплели тин, на стіні я намалював пейзаж . В списку нашого підрозділу з’явився Лелека, котрий отримував щоденну порцію сирої риби. Слава про наш живий куточок поширилася – в армійській газеті навіть з’явилося сентиментальне фото солдата з лелекою на руках.

…Наш квартирант зміцнів, крило загоїлось. Вночі він перестрибував через загорожу і прогулювався по казармі, гучно клацаючи дзьобом. На ранок на підлозі залишались результати його доброго апетиту. Це дратувало днювальних, а деякі солдати почали бурчати, що жадібний птах їсть за десятьох.

Ідилія закінчилась.

Ледь пригріло сонечко, лелеку вхопили під чорно-білі крила і вивезли туди ж, де колись милосердно підібрали. Птах змахнув крилами і полетів, мабуть, шукати своїх родичів…

Минуло півроку. Ми на полігоні. Відстрілявшись з гранатомета, я вирішив провідати кулеметників, котрі вправлялися неподалік. Керував процесом той самий командир роти, що дозволив нам пригріти птаха. Зненацька цей офіцер заволав, вказуючи рукою в небо: «Це він! Я його впізнав!» До нашого озброєного до зубів гурту летів лелека. « Він знову буде жерти нашу рибу і паскудити в казармі! Кулемета мені!» — залементував колишній гуманіст і вихопив в одного із піхотинців зброю. Птах пікірував до нас, хоча вже заляскотіли постріли. Двоє солдатів, заохочених ініціативою командира, теж вхопились за кулемети. З трьох стволів вивергалось полум’я, очманілий птах сахався посеред оранжевих трас, не розуміючи, яке зло він вчинив цим жорстоким людям…

В стрічках закінчилися набої, , настала тиша. Цілий і неушкоджений лелека розвернувся і полетів у глибоку синь осіннього неба. Мабуть він ніколи більше не наближатиметься до цих нерозумних істот, яким так довіряв…

А нам стало соромно дивитись один одному в очі. Всі мовчали. Лише один із солдатів промовив: «І слава Богу. Уявляєте, що було б, якби ми поцілили…».

Олег Смаль, м.Київ