В селі його вважали диваком: бо мало з ким говорив і рідко відвідував церкву. Його звали Олександр Дмитрович, хоча я кликав його дядько Саша. Він був старшим за мене майже на шість десятків років, але ми були друзями.

Він переповідав мені історії про Дон Кіхота, розказував вірші Шевченка і гуморески Руданського, співав забуті людьми пісні.

По закінченні нашого «робочого дня», дядько Саша витягував із кишені цукерку, протягував свою спрацьовану руку і промовляв: «Знай, я буду чекати тебе…» по-змовницьки при цьому підморгуючи.

Я так і не розумів, чому в селі його вважають «диваком»…

Одного липневого ранку, він був не схожим сам на себе: нічого не питав, не розказував.

Сьогодні минає шістдесят років – пробудив він своїм голосом німу тишу – Мені було тоді чотирнадцять… Я побачив, що у сусіда на горі стодоли заховався вояк УПА… і малий та дурний ляпнув про це одному пастухові… я бачив як його знімали з горища енкавеесівці… чув, як він кричав: «Боже мій, світ такий великий, а я собі не знайшов місця…». Його тіло три дні лежала коло стін монастиря… в нього були виколоті очі, відрубані пальці, а на чолі випалений хрест… мій язик вбив людину. Після цього я мало з ким говору, бо для мене світ став замалий … я щороку їжджу у цей монастир і ставлю свічку за упокій душі… поїду і завтра…

А ви на сповіді священику це розказували? – запитав я.

Нєа…, священики тепер не ті. Я нікому про це не говорив. Нікому. І не знаю, нащо сказав це тобі. Ти малий: або забудеш, або нічого не зрозумієш. Але я обов’язково розкажу про це, коли сповідатимусь перед смертю…

Його тіло знайшли на узбіччі дороги, на другий день після нашої розмови. Він повертався з монастиря. Ніхто не знає чи збив його автомобіль чи зупинилось серце. Він не залишив передсмертної записки і не встиг посповідатись…

Я йшов за домовиною і думав, що лише день – і цю таємницю дядько Саша забрав би з собою. Але, він відкрив мені свою душевну скриню, яку тримав закритою шістдесят років, а сам покинув цей страждальний світ, так і не розповівши як мені із його секретом жити далі.

…Я чекаю сну, коли дядько Саша простягне спрацьовану руку і промовить своє звичне: «Знай, я буду чекати тебе…». Тоді, я готуватимусь до своєї останньої сповіді, де обов’язково розкажу про життєві гріхи та про час, який робив із людей душевних калік…

Микола Ковальчук, смт. Підкамінь Львівської області